В продолжение интервью с фотографом, предваряя интервью с автором, предлагаем прочесть рассказ Владимира Шинкарука, прототипом для которого стал Леонид Шевчук.

События происходят в Житомире.
Откройте для себя старые места в новом ракурсе.

Нетихе полювання (власний ракуркс)

Льончик не міг дочекатись ранку.
Нарешті на чорно-сірій плівці вікна проявились яскраві сонячні промені… Можна було вставати з ліжка.
Хлопець прибрав постіль, швидко поснідав і підсунув до себе телефон. Час минав повільно. Льончик раз-по-раз зиркав на годинник, але стрілки на циферблаті, наче заснули.
Нарешті пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок.
- Спиш? – від упізнав у слухавці голос Маестро.
- Доброго ранку Анатолію Вікторовичу! Ні, звичайно… не сплю…
- А даремно… Ніколи не стій, якщо можеш посидіти, ніколи не сиди, якщо можеш лягти, і ніколи не вставай, якщо можеш ще поспати… – Льончик зрозумів, що Маестро ледве не роздер рота голосним позіханням. – Ну, добре… Все, як домовлялись… Чекаю тебе через дві години. Місце зустрічі змінити не можна… Будь у формі… І нову камеру візьми, – додав він після короткої паузи. – Випробуєш своє закордонне диво…
- Через дві години?.. Може, раніше потрібно прийти… – не стримав свого розчарування Льончик, – підготуватись…
- Раніше нам з тобою там немає чого робити. Мітинг намічено лише на дванадцяту…
За дві години вони зустрілись. Маестро, він же Анатолій Вікторович Подейко, викладав фотосправу в професійному училищі, до якого зовсім недавно вступив Льончик.
Різниця в роках між викладачем і учнями була невелика, але студенти ставились до Подейка з особливою повагою. Вчорашній випускник училища швидко зумів зробити собі ім’я і навіть відкрити власну студію. Він вважався майстром репортажного знімка. Не випадково його і в очі, і поза очі називали Маестро. Анатолій Вікторович проти такого прізвиська не заперечував. Під час зйомок йому дійсно вдавалось знаходити дивовижні ракурси, підмічати і знімати такі деталі, які одразу вирізняли його з поміж інших професіоналів. Кілька товстих журналів залюбки друкували його фото, а деякі роботи навіть експонувалися на престижних виставках.
- У мене є нюх, – не без гордості говорив про себе Маестро, – і два головних правила, від яких я ніколи не відступаю. Правило перше: не лови гав, а лови момент, інакше ніколи не впіймаєш життя. Правило друге: не світися, будь непомітним, бо злякаєш мить.
Свої правила Маестро постійно навіював учням. Із двох десятків студентів він чомусь виділив саме Льончика. Хлопець відчував це, і йому дуже хотілося на власні очі побачити, як працює справжній майстер, повчитися у нього… Кілька разів він просив Подейка взяти його з собою на репортажну зйомку, і нарешті після довгих вагань Маестро погодився. Вони планували знімати мітинг протесту проти підвищення цін.
- Маєш знати, – одразу попередив Маестро, – те, що ми сьогодні ходимо поруч, не означає, що ми працюємо разом. Кожен справжній фотограф, наче вовк-одинак. Можеш спостерігати за мною, можеш учитись і навіть копіювати, але шукай власний ракурс. Я ні з ким своїми моментами ділитися не збираюсь… Зрозумів?
- Звичайно… – поспішив відповісти Льончик. – Мені просто цікаво подивитись на вас у роботі… Я давно мріяв побувати з вами на тихому полюванні…
- Тихе полювання… – скривився Маестро. – Сказав, як у воду пукнув… Тихе полювання – це коли гриби збирають, а у нас інша справа!
Льончику стало соромно:
- Вибачте…
- Добре, добре, вибачаю… – поблажливо всміхнувся Маестро. Учись, поки я живий….
…Місто потопало в зелені, іще не забрудненій осінньою іржею… Сонячне проміння чіплялося за гілки дерев, стікало на теплу землю золотими плямами. Біля міської ратуші, де фотографи думали побачити багатотисячну юрбу, стояла лише невеличка купка людей з транспарантами.
- Що трапилось?.. – запитав Маестро в рожевощокої жінки з червоним прапорцем в руках. – Чому так мало людей?
- Мітинг відмінили… – жінка щасливо засміялась. – Тільки-що офіційно повідомили, що ціни піднімати не будуть… Злякались народу бюрократи!
- Погано, погано… – наче сам до себе, проказав Маестро.
Жінка здивовано подивилася на нього покрутила біля скроні пальцем і відійшла.
За хвилину площа перед міською ратушею спорожніла.
- Що робити будемо?
У Льончика був такий нещасний вигляд, що Маестро вирішив пожаліти хлопця:
- Давай пройдемося по місту… На удачу…
Вони довго блукали старими вуличками, постійно озираючись і вдивляючись в обличчя перехожих. Нічого цікавого і вартого уваги не траплялось. Все навколо було звичним і буденним. Настрій в обох почав повільно псуватись. Зробивши кілька нічого не вартих знімків, фотографи зайшли в кафе на каву.

- Дивно, – з кислою міною сказав Маестро, – друга половина дня, а місто, наче й не прокидалось…
- Нічого не поробиш, час відпусток. Людство в таку пору повним складом перебирається ближче до моря, – зітхнув Льончик.
Маестро задумався:
- А давай до парку навідаємось, – він насунув чорну бейсболку на самі очі, – раптом там щось цікаве запримітити вдасться…
- Гаразд – одразу пожвавішав Льончик. – В які віки вибрались, гріх повертатися з порожніми руками.
- Не переживай і тримай хвіст пістолетом. Зі мною не пропадеш… Щось надибаєм. А якщо не надибаєм, нічого страшного. Повітрям подихаємо… Знаєш, що думає півень, коли біжить за куркою?
- Ні…
- Якщо не наздожену, то хоч зігріюсь. Ходімо…
Зніяковілий Льончик рушив за Маестро.
Парк був розбитий на високому пагорбі, а його окрасою був пам’ятник героям війни. Біля підніжжя пам’ятника вітер розвівав полум’я Вічного вогню.
Фотографи зайшли в парк і розчаровано перезирнулись: тінистими алеями снували лише поодинокі пенсіонери та молоді мами з дитячими колясками…
Маестро намагався приховати роздратування, але це в нього виходило погано.
- І тут голяк… Ну що ж, не пощастило сьогодні, пощастить завтра… Пора змотувати вудочки, тобто плівку…
Раптом Льончик ухопив Маестро за лікоть:
- Гляньте-но…
Той прослідкував за Льончиковим поглядом і миттєво схопився за камеру: під невисокою липою, опираючись на ціпок стояв старий чоловік у старомодному костюмі із кількома рядами орденських планок на грудях.
Він плакав.
Сльози густо текли по його старечих щоках, в чоловік навіть не намагався їх витерти чи приховати.
Маестро швидко почав клацати фотокамерою, постійно змінюючи ракурс зйомки. Льончик став робити те ж саме.
Біля ветерана зупинилося кілька літніх жінок.
- Що з вами? – співчутливо запитала одна з них. – Вам погано?
Чоловік не відповів і продовжував плакати.
- У вас щось болить? Серце?.. Мабуть, вам краще сісти на лаву…
Хтось із жінок став пропонувати старому пігулки:
- Давайте ми вам швидку викличемо…
Ветеран заперечливо похитав головою, дістав з кишені носовичка, щоб витерти сльози.
- Не треба швидкої, – нарешті спромігся промовити він. – У мене не серце болить, а душа… Багато бачив на своєму віку, але такого…
Старий знову заплакав.
Льончик, кілька раз сфотографувавши ветерана, опустив свій фотоапарат, а Маестро ні на мить не відривався від фотокамери, роблячи знімок за знімком. Він був схожий на азартного мисливця, який загнав свою здобич у смертельну пастку і тепер лише хоче побачити, який із його влучних пострілів буде останнім.
Тим часом жінкам вдалося всадовити старого чоловіка на вузьку лавку.
- Варвари! – тихо, наче сам до себе, говорив ветеран. – Ніколи не думав, що коли-небудь буду таке переживати… Добре, що мертві цього не бачать… А вони ж, вони… заради них, заради оцих… – старий махнув ціпком кудись вбік, – смерть прийняли…
- Заспокойтесь… Вам, мабуть, не можна так хвилюватися… – Жінки дружно стали втішати старого. – Не варті вони ваших сліз і нервів ваших не варті… Давайте краще ми вас до дому проведемо.
Ветеран почав заспокоюватись.
- Ні, ні. Не потрібно… Сам доберусь. Мені тут недалечко… Дві зупинки тролейбусом.
- Тоді дозвольте вас хоч на тролейбус посадити…
- Дякую, але це зайве…
- А нам саме у ваш бік…
За хвилину жінки разом зі старим повільно рушили до тролейбусної зупинки.
Маестро задоволено потер руки.
- Ні гроша, ні гроша, і раптом - гривня!.. Усе-таки Бог – є. Недаремно вийшли з дому, не даремно збивали ноги… Тепер буде що показати… А ти чого так мало знімав?
Льончик зніяковіло знизав плечима.
- Незручно якось… Стара людина плаче, а ми, наче підглядаємо…
- Дурню ти, дурню… Такої сцени жоден режисер у світі не зможе поставити… Повторити таке теж неможливо! Перед тобою було життя в оголеному вигляді, а ти – „незручно”… Незручно спати на стелі, бо ковдра вниз падає…
Немає ще в тебе професійного підходу…
Маестро став переглядати знімки на дисплеї фотоапарата.
- У твоїй новій камері така оптика, що з будь-якої відстані знімати можна. От і знімай, не зупиняючись… Я, наприклад, більше сотні разів клацнув, а вдалим може бути лише один, максимум два кадри… І це в кращому випадку… Треба бути обдарованим, щоб довести свою талановитість. Тому в нашій справі сумніви і вагання – речі зайві… Тобі ясно?
- Ясно… – Льончик винувато посміхнувся.
- Ну, добре… Скільки там зараз на твоїх золотих?
Льончик мимохідь кинув погляд на годинник і назвав час.
- Можна зав’язувати. На сьогодні досить. Мавр зробив свою справу, Мавра може йти… – Маестро поклав руку на Льончикове плече. – Може, зайдемо на коньяк? Я пригощаю.
- Ні, ні… – злякався Льончик. – Краще ходімо, глянемо, що дідугана так дістало, – нерішуче сказав він.
- Гарна ідея, а я про це навіть не подумав… Старію, мабуть, – Маестро засміявся і рішуче повернув свою бейсболку козирком до потилиці. – Пішли…

Вони вже було рушили вглиб парку, але Маестро ляснув долонею по широкому лобі:
- Забув подзвонити. Ти мене не чекай, іди сам, а я наздожену…
Він дістав з кишені мобільний телефон, набрав номер і повернувся спиною. Льончик зрозумів, що Маестро не хоче, аби він чув розмову, тому швидко попрямував до центральної алеї парку, де стояв високий пам’ятник.
Те, що він побачив, ледве не примусило його повернути назад. Льончик нерішуче зупинився.
Біля підніжжя монумента сиділа компанія бритоголових молодиків у чорних шкіряних куртках-безрукавках. Поруч були розкидані порожні пляшки від горілки, пластикові тарілки з рештками закуски, брудні газети… Бритоголові, начепивши на тонкі залізні шампури шматки ковбаси, галасливо смажили її на полум’ї… Вічного вогню.
Льончику стало не по собі. Він озирнувся. Маестро не було видно…
Тим часом компанія в чорних куртках раз-по-раз простягала металеві прути з нанизаними на них кружальцями ковбаси до яскравого полум’я.
Раптом Льончику згадалися слова Маестро про вовка-одинака, а також його перше правило: не лови гав, а лови момент… Хлопець швидко взяв у руки фотокамеру і зробив кілька знімків… Об’єктив наблизив на відстань простягнутої руки обличчя молодиків. Він навіть здригнувся: ніколи і ні в кого йому ще не доводилось бачити такого дивного і такого лихого виразу. Льончик буквально прикипів до камери…
Душу наповнило незрозуміле хвилювання. Серце забилось частіше, тіло напружилось і аж затремтіло. Бажання не запізнитися та нарешті впіймати момент було таким сильним, що Льончик забув друге правило Маестро: не світися, будь непомітним…
Один із бритоголових молодиків побачив фотографа.
- Череп, улибніться, вас знімають, – штовхнув він загорілого хлопця, який виділявся серед усіх високим зростом.
- Я не поняв, блін… – той, кого назвали Черепом, витягнув з рота цигарку, кинув скляний погляд на Льончика і підвівся на ноги. – Шо це за кіно?..
Тепер уже вся компанія повернулася в Льончиковий бік.
- Бачу, хтось хоче помішать нашому культурному отдиху… Но ніхто не має права влазити в нашу лічную жизнь без разрєшенія. А ми давали разрєшеніє?
- Нє… – дружно загули бритоголові.
Череп зобразив на обличчі обурення. Він розважався, і було видно, що усім іншим подобалась така гра.
- Не давали… Значить, той, хто це робить, нас не тільки не уважає, а й хоче опустить нижче плінтуса… Я правильно говорю?
- Правильно… – компанія закивала бритими головами.
- Ану, пацани, притягніть-но до мне цього папараці!
Першим бажанням Льончика було – втекти. Його зовсім не захоплювала перспектива мати справу з підвипилими неформалами, але й виказувати страх перед ними, коли десь поруч Маестро, йому також не хотілось.
Поки здоровий глузд і юначий максималізм боролись у Льончикові душі кілька чоловік із компанії Черепа вже схопили його за руки. Льончик спробував вирватись, але даремно…
- Анатолію Вікторовичу! Маестро!.. – крикнув хлопець, озираючись… Маестро!..
Маестро не відгукнувся.
- Тут, блін, не кіно, а настоящий концерт, – скривився Череп.
Він послинив пальці, загасив ними цигарку і обережно сховав недопалок у верхню кишеню куртки. .
- Ти нас своїм Маестром не пугай… Чьо очі мозолиш? По якому такому праву наводиш на нас апарат? Може, у мене на нього алергія?! Ти питав мене, ти пацанів моїх питав, чи хочемо ми сфоткатись?..
Череп брудно вилаявся. Бритоголові засміялись.
У Льончика защеміло під лопаткою, але він з усіх сил намагався не виказувати своєї збентеженості і страху. Хлопець чудово розумів, що Череп провокує сутичку. У цьому випадку допомогти міг лише Маестро, а його, як на гріх, не було поруч…
- В натурє, пацани, – обурився Череп. – він мене не слухає! Прочистіть йому вуха!…
Виконуючи команду ватажка, хтось із компанії іззаду вдарив Льончика у скроню. Фотограф похитнувся.
- Ти нам настроєніє спортив, блін, желаніє культурно отдихать отбіл… За це ти должен просити у нас всіх прощенія…
Чьо я не так говорю, пацани?
- Всьо так!
- Тоді ставай на коліна і ізвіняйся… – Череп підступив до фотографа впритул. – Ну! Ми ждьом…

Льончик мовчав.
- Не хочеш? Дєло твоє. Но пацани можуть обідитись. Я, блін, думаю, вони вже обідились…
Череп непомітно подав знак, і ззаду хтось щосили вдарив фотографа по ногах. Льончик скрикнув від болю і впав на коліна.
- Це вже другий коленкор, – вдоволено захихотів Череп. – А тепер скажи: „Простіть мєня, подлєца і нєгодяя”…
Фотограф спробував підвестися з колін, але знову отримав болючий удар по ногах.
- Я не зробив нічого, за що повинен вибачатись…
- Нам лучше знать… Проси!
Льончик заперечливо похитав головою.
- Здря, здря… – ватажок бритоголових підняв догори руку. – Людина може все… якшо її заставити…
…Пацани, – звернувся Череп до компанії, обводячи усіх своїм скляним поглядом, – давайте позирим, шо цей творець натворив?..
Витерши долоні об шкірянку, він потягнувся до Льончикової камери. Льончик зробив ще одну спробу вирватись, але двоє молодиків міцно утримували його за руки.
- Хочу побачить, як ми получились…
Череп узяв фотоапарат, зі знанням справи увімкнув зображення і почав роздивлятись знімки.
- Фігово вийшли… Не фотографія, а порнографія… Людям на такоє смотреть вредно… Ми ето експроприіруєм…
Череп став повільно діставати з апарата флеш-картку.
Льончик зблід. Від безсилля й приниження він став задихатись.
- Що ти робиш! Не смій!.. Це ж цілий день роботи…
Ватажок бритоголових, дратуючись, навмисно помахав „флешкою” перед очима Льончика й кинув її у вогонь.
- Ну ти й скотина… – прошепотів Льончик.
- Шо ти сказав?.. Ану повтори! – Череп криво всміхнувся. – Повтори, блін…
Льончик зціпив зуби.
Череп ударив його в обличчя.
- На кого гавкаєш?! Хочеш всю жизнь на аптеку работать?.. Можу запросто устроіть…
- Ти сміливий, бо мене твої шавки за руки тримають… – тихо сказав Льончик і майже не злякався своїх слів.
Очі Черепа зловісно зблиснули.
- Фільтруй базар і не зли мене! Ше одне слово вякнеш, блін, і я за себе не ручаюсь. Усьок?
- Плював я на тебе і на твої погрози…
- Я тебе предупреждав: закрий пасть… Но ти сам в бутилку залєз… Глянь сюда!
Череп підняв над головою новеньку камеру Льончика і щосили жбурнув її на гранітні плити. Від удару апарат розлетівся на друзки…
Не страх, а гнів подвоїли чи навіть потроїли сили і допомогли Льончику вирватись із цупких рук бритоголових.
- Так ти ж фашист… Справжній фашист…
За секунду Льончик поцілив Черепа кулаком у сонячне сплетіння, а коли той від болю переломився надвоє, з розгону ударив коліном у підборіддя. Вдоволено почув, як клацнули його зуби…
Втретє ударити Черепа йому вже не вдалося. Бритоголові молодики звалили фотографа на землю і мовчки стали бити ногами…
- Анатолію Вікторовичу! Маестро!.. – знову покликав Льончик. – Маестро!..
Але цей тихий вигук почув лише Череп.
Він повільно приходив до тями. З його розбитого рота текла кров.
- Харе, пацани… Стоять! – наказав він бритоголовим. – Підніміть його!
Напівнепритомного Льончика поставили на кволі ноги.
Череп підняв із землі сталевий шампур і скинув з нього рештки пересмаженої ковбаси.
- Не заводься!.. – різко крикнув хтось із бритоголової компанії, намагаючись спинити свого ватажка. – Тормозі, ти уже совсєм обкурений…
- Дєствітельно, Череп! Остинь і не псіхуй… – почувся ще один голос.
- Заткнітєсь!… Я такого не прощаю нікому…
- Всіх нас під статтю підведеш…
Раптом Череп зробив фехтувальний випад і штрикнув Льончика шампуром в живіт… Тонкий гострий метал легко ввійшов у тіло.
Льончик повалився на бруківку.
- Атас, пацани! Линяєм!..
Компанія Черепа чорною зграєю розлетілась в різні боки.
- Убили!.. – крізь біль Льончик почув жіночий істеричний крик.
- Міліція!… Людину вбили!..
- Хто-небудь, подзвоніть у швидку…
Навколо Льончика стала збиратися юрба.
- Що тут сталось?..
- Хулігани фотографа зарізали…
- Не зарізали, живий він…
- Хто знає, що в таких випадках треба робити?.. Може, штучне дихання?..
- Яке штучне дихання! Ви що, не бачите, у нього залізний шампур в грудях стирчить!..
Льончик упізнав голос Маестро і нарешті побачив над собою його спітніле обличчя.
- Я вас… кликав… Де ви так довго… були… – простогнав Льончик.
- Не переживай! Все добре… Все буде добре… – став повторювати Маестро. – Ми їх, голубчиків, швидко на нари посадимо… Усіх посадимо… Усі строк мотати будуть… Нехай не думають, що це їм так запросто минеться. Все нам компенсують… за все заплатять… Головне – ти тримайся…
- Боляче, – прошепотів Льончик.
- Зараз швидка приїде. Я її по телефону викликав. Потерпи трішки. А морди цих негідників у мене ось тут. – Маестро погладив свій фотоапарат. – Я їх увіковічив…
- Увіко… увіковічили?..
- Ага… Все встиг зняти… У найкращому вигляді… Поки вони тебе… Поки ви бились, я за деревом прилаштувався. Голомозі з тобою розбирались, а на мене ніхто уваги не звернув. Повезло мені… Такий матеріал! Нічого не пропустив… А ти – молодець… Не чекав від тебе. Один проти п’яти не побоявся…
- Ви стояли поруч і не підійшли… – Льончик від болю закусив губу.
- Не зміг… Ти зрозумій, якби підійшов, кадр зіпсував би… А це ж справжня сенсація. Ми з тобою за якусь годину знаменитими станемо… Такі фото будь-який журнал візьме. І не тільки в нас, в Європі! Та що там Європа, нас в Америці надрукують, можеш повірити. У мене на це – нюх.
- Ви… ви… Знаєте, хто ви… – Льончик закашлявся.
Але на брутальне слово, яке він хотів виплюнути в обличчя Маестро, уже не залишилось сил.
Льончик знепритомнів.

Володимир Шинкарук 2007