Житомирские герои Михаила Булгакова

У момент знайомства Леонід Карум, очевидно, не знав, що Василь Кравченко був одним із засновників “Товариства дослідників Волині” (1897), що у 1902 році у нього вийшла цікава збірка оповідань “Буденне життя”. Дружбою з Кравченком пишались багато людей. Приїздив до нього за настановами майбутній чоловік Лесі Українки, збирач і дослідник українського фольклору Климентій Квітка, у 1903 році, повертаючись з Полтави, з урочистостей, присвячених відкриттю памятника Котляревському, у Житомир до Кравченка завітав Василь Стефаник. У 1912 році Петербурзька Академія наук присвоїла Василю Кравченку звання доктора етнографічних наук і виділила 4000 карбованців для видання його наукових праць. Через два роки вийшла книга “Етнографічні матеріали, зібрані В.Г.Кравченком у Волинській та сусідній з нею місцевостях”. У 1920 році ця книга увійшла до складу трьохтомника етнографічних праць вченого.

У ті роки, про які розповідає Леонід Карум у своїх мемуарах, Василь Кравченко працював у Житомирі помічником окружного акцизного наглядача і був безпосереднім начальником матері Карума, котра, як уже згадувалась, працювала у винній лавці. Автор здружився з сином Василя Григоровича – Михайлом, який був на рік молодший Сергія і також навчався у 2 Житомирській гімназії, але класом нижче.

Ось як описує Леонід Карум самого Василя Кравченка: “Отец Кравченко был очень интересный человек. Бывший офицер (Житомир называли городом отставных: действитель¬но, дешевая жизнь, прекрасный климат, возможность найти соответствующее общество привлекали массу отставных, главным образом военных), он прешел служить в акциз, где служба хорошо оплачивалась. Это делали многие. Но главной причиной его ухода на более свободную работу были его убеждения, он был националистом-украинцем. Я впервые уз¬нал, что есть люди, которые называют себя украинцами: из истории Карамзина и других книг я этого не вычитывал. Я знал, что русских можно делить, и то не всех, а только крес¬тьян, на великороссов, малороссов и белорусов, но все они были одним народом, одной национальностью, говорящей на одном языке, но с небольшими различиями в произношении и наречии. Но литературный язык у всех был один, русский, на котором написаны произведения наших великих писателей, и великоросса Пушкина, и малоросса Гоголя.
Я считал, что образованному человеку стыдно говорить на та¬ких наречиях (малорусском и белорусском) и с таким выгово¬ром. А тут на мое удивление оказался образованный человек, который считает себя малороссом, да и называет почему-то иначе, украинцем. Но В. Г. Кравченко был очень тактичен, со мной всегда говорил по-русски, которым он владел прекрасно».

Розповідь про Василя Кравченка Леонід Карум доповнює коротким, але надзвичайно яскравим і виразним епізодом, який проливає додаткове світло на характер відомого українського етнографа і фольклориста: «Василий Григорьевич был добрый человек, очень любящий своего единственного сына, которому он и подбирал подходя¬щую, по его мнению, компанию. Поэтому он приглашал меня к себе, и мы раза два ходили втроем гулять за город, на тетеревские “кручи”, к “голове Чацкого”…

Помню, как на одной из прогулок он страшно перепугался из-за меня. Мы втроем шли по высокому правому берегу Тетерева. Берег возвышался над рекой террасами с обрывами, причем каждый обрыв возвышался над другим метров на 30-40. Мы гуляли наверху по зеленому лугу с множеством цветов, кустов и деревьев, тут же начинались бескрайние поля. Мы собирали цветы.
И вдруг я слышу душераздирающий крик.
- Стойте, остановитесь, стойте!
Кричал В. Г. Кравченко. Я инстинктивно остановился и уставился на него. Он был бледен, лицо его выражало смертельный испуг.
- Идите спокойно ко мне, - строго сказал он, подбегая ко мне. Я пошел к нему. Пройдя несколько шагов, я понял, в чем дело. Я, бегая и собирая цветы, не заме¬тил, что бегу над самой пропастью, и что тонкий слой земли подо мной может осыпаться, и я упаду вниз. Моя гибель бы¬ла бы неминуема”.
Розповідь про свій щасливий порятунок Леонід Сергійович закінчує досить несподівано: “В. Г. Кравченко прожил доволь¬но долгую жизнь. В советское время он заведовал Житомирским областным музеем”.

Життя Василя Кравченка дійсно було довгим і досить складним. У 1914 році за революційну діяльність він був висланий із Житомира до Коврова під нагляд поліції. На Полісся Василь Григорович знову зміг повернутися лише у 1917 році. Спочатку він виконував обов’язки члена Житомирської міської ради, затим працював у губернському продовольчому комітеті, завідував земським та міським самоврядуванням, був також вченим секретарем Волинської філії сільгоспнаукому.
Певний час Кравченко працював і завідуючим бібліотекою Житомирського учительського інституту, очолював етнографічний відділ Волинського краєзнавчого музею.У тридцяті роки 20 століття, після ліквідації Етнографічної комісії, він змушений був залишити роботу в музеї.

У радянські часи за несправедливим звинуваченням Василя Григоровича декілька разів заарештовували, але, на щастя, йому вдалося добитися реабілітації. Останні роки проживав у Дніпропетровську та Ростові-на-Дону, де мешкали його діти. Помер Василь Григорович Кравченко у 1945 році.

В.Шинкарук © 2007

Страницы: 1 2