Рассказ о Житомире

В продолжение интервью с фотографом, предваряя интервью с автором, предлагаем прочесть рассказ Владимира Шинкарука, прототипом для которого стал Леонид Шевчук.

События происходят в Житомире.
Откройте для себя старые места в новом ракурсе.

Нетихе полювання (власний ракуркс)

Льончик не міг дочекатись ранку.
Нарешті на чорно-сірій плівці вікна проявились яскраві сонячні промені… Можна було вставати з ліжка.
Хлопець прибрав постіль, швидко поснідав і підсунув до себе телефон. Час минав повільно. Льончик раз-по-раз зиркав на годинник, але стрілки на циферблаті, наче заснули.
Нарешті пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок.
- Спиш? – від упізнав у слухавці голос Маестро.
- Доброго ранку Анатолію Вікторовичу! Ні, звичайно… не сплю…
- А даремно… Ніколи не стій, якщо можеш посидіти, ніколи не сиди, якщо можеш лягти, і ніколи не вставай, якщо можеш ще поспати… – Льончик зрозумів, що Маестро ледве не роздер рота голосним позіханням. – Ну, добре… Все, як домовлялись… Чекаю тебе через дві години. Місце зустрічі змінити не можна… Будь у формі… І нову камеру візьми, – додав він після короткої паузи. – Випробуєш своє закордонне диво…
- Через дві години?.. Може, раніше потрібно прийти… – не стримав свого розчарування Льончик, – підготуватись…
- Раніше нам з тобою там немає чого робити. Мітинг намічено лише на дванадцяту…
За дві години вони зустрілись. Маестро, він же Анатолій Вікторович Подейко, викладав фотосправу в професійному училищі, до якого зовсім недавно вступив Льончик.
Різниця в роках між викладачем і учнями була невелика, але студенти ставились до Подейка з особливою повагою. Вчорашній випускник училища швидко зумів зробити собі ім’я і навіть відкрити власну студію. Він вважався майстром репортажного знімка. Не випадково його і в очі, і поза очі називали Маестро. Анатолій Вікторович проти такого прізвиська не заперечував. Під час зйомок йому дійсно вдавалось знаходити дивовижні ракурси, підмічати і знімати такі деталі, які одразу вирізняли його з поміж інших професіоналів. Кілька товстих журналів залюбки друкували його фото, а деякі роботи навіть експонувалися на престижних виставках.
- У мене є нюх, – не без гордості говорив про себе Маестро, – і два головних правила, від яких я ніколи не відступаю. Правило перше: не лови гав, а лови момент, інакше ніколи не впіймаєш життя. Правило друге: не світися, будь непомітним, бо злякаєш мить.
Свої правила Маестро постійно навіював учням. Із двох десятків студентів він чомусь виділив саме Льончика. Хлопець відчував це, і йому дуже хотілося на власні очі побачити, як працює справжній майстер, повчитися у нього… Кілька разів він просив Подейка взяти його з собою на репортажну зйомку, і нарешті після довгих вагань Маестро погодився. Вони планували знімати мітинг протесту проти підвищення цін.
- Маєш знати, – одразу попередив Маестро, – те, що ми сьогодні ходимо поруч, не означає, що ми працюємо разом. Кожен справжній фотограф, наче вовк-одинак. Можеш спостерігати за мною, можеш учитись і навіть копіювати, але шукай власний ракурс. Я ні з ким своїми моментами ділитися не збираюсь… Зрозумів?
- Звичайно… – поспішив відповісти Льончик. – Мені просто цікаво подивитись на вас у роботі… Я давно мріяв побувати з вами на тихому полюванні…
- Тихе полювання… – скривився Маестро. – Сказав, як у воду пукнув… Тихе полювання – це коли гриби збирають, а у нас інша справа!
Льончику стало соромно:
- Вибачте…
- Добре, добре, вибачаю… – поблажливо всміхнувся Маестро. Учись, поки я живий….
…Місто потопало в зелені, іще не забрудненій осінньою іржею… Сонячне проміння чіплялося за гілки дерев, стікало на теплу землю золотими плямами. Біля міської ратуші, де фотографи думали побачити багатотисячну юрбу, стояла лише невеличка купка людей з транспарантами.
- Що трапилось?.. – запитав Маестро в рожевощокої жінки з червоним прапорцем в руках. – Чому так мало людей?
- Мітинг відмінили… – жінка щасливо засміялась. – Тільки-що офіційно повідомили, що ціни піднімати не будуть… Злякались народу бюрократи!
- Погано, погано… – наче сам до себе, проказав Маестро.
Жінка здивовано подивилася на нього покрутила біля скроні пальцем і відійшла.
За хвилину площа перед міською ратушею спорожніла.
- Що робити будемо?
У Льончика був такий нещасний вигляд, що Маестро вирішив пожаліти хлопця:
- Давай пройдемося по місту… На удачу…
Вони довго блукали старими вуличками, постійно озираючись і вдивляючись в обличчя перехожих. Нічого цікавого і вартого уваги не траплялось. Все навколо було звичним і буденним. Настрій в обох почав повільно псуватись. Зробивши кілька нічого не вартих знімків, фотографи зайшли в кафе на каву.

Страницы: 1 2 3 4