Рассказ о Житомире

- Дивно, – з кислою міною сказав Маестро, – друга половина дня, а місто, наче й не прокидалось…
- Нічого не поробиш, час відпусток. Людство в таку пору повним складом перебирається ближче до моря, – зітхнув Льончик.
Маестро задумався:
- А давай до парку навідаємось, – він насунув чорну бейсболку на самі очі, – раптом там щось цікаве запримітити вдасться…
- Гаразд – одразу пожвавішав Льончик. – В які віки вибрались, гріх повертатися з порожніми руками.
- Не переживай і тримай хвіст пістолетом. Зі мною не пропадеш… Щось надибаєм. А якщо не надибаєм, нічого страшного. Повітрям подихаємо… Знаєш, що думає півень, коли біжить за куркою?
- Ні…
- Якщо не наздожену, то хоч зігріюсь. Ходімо…
Зніяковілий Льончик рушив за Маестро.
Парк був розбитий на високому пагорбі, а його окрасою був пам’ятник героям війни. Біля підніжжя пам’ятника вітер розвівав полум’я Вічного вогню.
Фотографи зайшли в парк і розчаровано перезирнулись: тінистими алеями снували лише поодинокі пенсіонери та молоді мами з дитячими колясками…
Маестро намагався приховати роздратування, але це в нього виходило погано.
- І тут голяк… Ну що ж, не пощастило сьогодні, пощастить завтра… Пора змотувати вудочки, тобто плівку…
Раптом Льончик ухопив Маестро за лікоть:
- Гляньте-но…
Той прослідкував за Льончиковим поглядом і миттєво схопився за камеру: під невисокою липою, опираючись на ціпок стояв старий чоловік у старомодному костюмі із кількома рядами орденських планок на грудях.
Він плакав.
Сльози густо текли по його старечих щоках, в чоловік навіть не намагався їх витерти чи приховати.
Маестро швидко почав клацати фотокамерою, постійно змінюючи ракурс зйомки. Льончик став робити те ж саме.
Біля ветерана зупинилося кілька літніх жінок.
- Що з вами? – співчутливо запитала одна з них. – Вам погано?
Чоловік не відповів і продовжував плакати.
- У вас щось болить? Серце?.. Мабуть, вам краще сісти на лаву…
Хтось із жінок став пропонувати старому пігулки:
- Давайте ми вам швидку викличемо…
Ветеран заперечливо похитав головою, дістав з кишені носовичка, щоб витерти сльози.
- Не треба швидкої, – нарешті спромігся промовити він. – У мене не серце болить, а душа… Багато бачив на своєму віку, але такого…
Старий знову заплакав.
Льончик, кілька раз сфотографувавши ветерана, опустив свій фотоапарат, а Маестро ні на мить не відривався від фотокамери, роблячи знімок за знімком. Він був схожий на азартного мисливця, який загнав свою здобич у смертельну пастку і тепер лише хоче побачити, який із його влучних пострілів буде останнім.
Тим часом жінкам вдалося всадовити старого чоловіка на вузьку лавку.
- Варвари! – тихо, наче сам до себе, говорив ветеран. – Ніколи не думав, що коли-небудь буду таке переживати… Добре, що мертві цього не бачать… А вони ж, вони… заради них, заради оцих… – старий махнув ціпком кудись вбік, – смерть прийняли…
- Заспокойтесь… Вам, мабуть, не можна так хвилюватися… – Жінки дружно стали втішати старого. – Не варті вони ваших сліз і нервів ваших не варті… Давайте краще ми вас до дому проведемо.
Ветеран почав заспокоюватись.
- Ні, ні. Не потрібно… Сам доберусь. Мені тут недалечко… Дві зупинки тролейбусом.
- Тоді дозвольте вас хоч на тролейбус посадити…
- Дякую, але це зайве…
- А нам саме у ваш бік…
За хвилину жінки разом зі старим повільно рушили до тролейбусної зупинки.
Маестро задоволено потер руки.
- Ні гроша, ні гроша, і раптом - гривня!.. Усе-таки Бог – є. Недаремно вийшли з дому, не даремно збивали ноги… Тепер буде що показати… А ти чого так мало знімав?
Льончик зніяковіло знизав плечима.
- Незручно якось… Стара людина плаче, а ми, наче підглядаємо…
- Дурню ти, дурню… Такої сцени жоден режисер у світі не зможе поставити… Повторити таке теж неможливо! Перед тобою було життя в оголеному вигляді, а ти – „незручно”… Незручно спати на стелі, бо ковдра вниз падає…
Немає ще в тебе професійного підходу…
Маестро став переглядати знімки на дисплеї фотоапарата.
- У твоїй новій камері така оптика, що з будь-якої відстані знімати можна. От і знімай, не зупиняючись… Я, наприклад, більше сотні разів клацнув, а вдалим може бути лише один, максимум два кадри… І це в кращому випадку… Треба бути обдарованим, щоб довести свою талановитість. Тому в нашій справі сумніви і вагання – речі зайві… Тобі ясно?
- Ясно… – Льончик винувато посміхнувся.
- Ну, добре… Скільки там зараз на твоїх золотих?
Льончик мимохідь кинув погляд на годинник і назвав час.
- Можна зав’язувати. На сьогодні досить. Мавр зробив свою справу, Мавра може йти… – Маестро поклав руку на Льончикове плече. – Може, зайдемо на коньяк? Я пригощаю.
- Ні, ні… – злякався Льончик. – Краще ходімо, глянемо, що дідугана так дістало, – нерішуче сказав він.
- Гарна ідея, а я про це навіть не подумав… Старію, мабуть, – Маестро засміявся і рішуче повернув свою бейсболку козирком до потилиці. – Пішли…

Страницы: 1 2 3 4