Рассказ о Житомире

Вони вже було рушили вглиб парку, але Маестро ляснув долонею по широкому лобі:
- Забув подзвонити. Ти мене не чекай, іди сам, а я наздожену…
Він дістав з кишені мобільний телефон, набрав номер і повернувся спиною. Льончик зрозумів, що Маестро не хоче, аби він чув розмову, тому швидко попрямував до центральної алеї парку, де стояв високий пам’ятник.
Те, що він побачив, ледве не примусило його повернути назад. Льончик нерішуче зупинився.
Біля підніжжя монумента сиділа компанія бритоголових молодиків у чорних шкіряних куртках-безрукавках. Поруч були розкидані порожні пляшки від горілки, пластикові тарілки з рештками закуски, брудні газети… Бритоголові, начепивши на тонкі залізні шампури шматки ковбаси, галасливо смажили її на полум’ї… Вічного вогню.
Льончику стало не по собі. Він озирнувся. Маестро не було видно…
Тим часом компанія в чорних куртках раз-по-раз простягала металеві прути з нанизаними на них кружальцями ковбаси до яскравого полум’я.
Раптом Льончику згадалися слова Маестро про вовка-одинака, а також його перше правило: не лови гав, а лови момент… Хлопець швидко взяв у руки фотокамеру і зробив кілька знімків… Об’єктив наблизив на відстань простягнутої руки обличчя молодиків. Він навіть здригнувся: ніколи і ні в кого йому ще не доводилось бачити такого дивного і такого лихого виразу. Льончик буквально прикипів до камери…
Душу наповнило незрозуміле хвилювання. Серце забилось частіше, тіло напружилось і аж затремтіло. Бажання не запізнитися та нарешті впіймати момент було таким сильним, що Льончик забув друге правило Маестро: не світися, будь непомітним…
Один із бритоголових молодиків побачив фотографа.
- Череп, улибніться, вас знімають, – штовхнув він загорілого хлопця, який виділявся серед усіх високим зростом.
- Я не поняв, блін… – той, кого назвали Черепом, витягнув з рота цигарку, кинув скляний погляд на Льончика і підвівся на ноги. – Шо це за кіно?..
Тепер уже вся компанія повернулася в Льончиковий бік.
- Бачу, хтось хоче помішать нашому культурному отдиху… Но ніхто не має права влазити в нашу лічную жизнь без разрєшенія. А ми давали разрєшеніє?
- Нє… – дружно загули бритоголові.
Череп зобразив на обличчі обурення. Він розважався, і було видно, що усім іншим подобалась така гра.
- Не давали… Значить, той, хто це робить, нас не тільки не уважає, а й хоче опустить нижче плінтуса… Я правильно говорю?
- Правильно… – компанія закивала бритими головами.
- Ану, пацани, притягніть-но до мне цього папараці!
Першим бажанням Льончика було – втекти. Його зовсім не захоплювала перспектива мати справу з підвипилими неформалами, але й виказувати страх перед ними, коли десь поруч Маестро, йому також не хотілось.
Поки здоровий глузд і юначий максималізм боролись у Льончикові душі кілька чоловік із компанії Черепа вже схопили його за руки. Льончик спробував вирватись, але даремно…
- Анатолію Вікторовичу! Маестро!.. – крикнув хлопець, озираючись… Маестро!..
Маестро не відгукнувся.
- Тут, блін, не кіно, а настоящий концерт, – скривився Череп.
Він послинив пальці, загасив ними цигарку і обережно сховав недопалок у верхню кишеню куртки. .
- Ти нас своїм Маестром не пугай… Чьо очі мозолиш? По якому такому праву наводиш на нас апарат? Може, у мене на нього алергія?! Ти питав мене, ти пацанів моїх питав, чи хочемо ми сфоткатись?..
Череп брудно вилаявся. Бритоголові засміялись.
У Льончика защеміло під лопаткою, але він з усіх сил намагався не виказувати своєї збентеженості і страху. Хлопець чудово розумів, що Череп провокує сутичку. У цьому випадку допомогти міг лише Маестро, а його, як на гріх, не було поруч…
- В натурє, пацани, – обурився Череп. – він мене не слухає! Прочистіть йому вуха!…
Виконуючи команду ватажка, хтось із компанії іззаду вдарив Льончика у скроню. Фотограф похитнувся.
- Ти нам настроєніє спортив, блін, желаніє культурно отдихать отбіл… За це ти должен просити у нас всіх прощенія…
Чьо я не так говорю, пацани?
- Всьо так!
- Тоді ставай на коліна і ізвіняйся… – Череп підступив до фотографа впритул. – Ну! Ми ждьом…

Страницы: 1 2 3 4